Нотатник

«Алхіміка» свого часу я так і не дочитала, але одну істину, яка так і кричала на мене з кожної сторінки, добре запам’ятала: якщо ти чогось справді бажаєш, увесь Всесвіт сприятиме тобі в цьому. Не знаю, чи й справді мені цього аж так хотілося, але одного ранку я зайшла до ванної кімнати і побачила мокру долівку: текло від сусіда згори: «Ну ось, Всесвіт узявся тобі допомагати». За рік проживання в цій квартирі сусід поверхом вище зумів мене страшенно зацікавити. Часом здавалося, що він вампір, бо активність проявляв тільки після другої ночі, часом звідти долинали такі звуки, наче він намагався позбутися трупа, ще однією здогадкою був бордель, розташований у цій квартирі, настільки часто звідти доносилися прикметні звуки, а згодом працював пилосос і пральна машина. Я чула його сміх, його гучний голос, його могутній стогін, і мені здавалося, що там живе справжній альфа-самець, і бажання глянути на нього час від часу виникало в мені. Ну от і сталося: сусід затопив мене, піду знайом...

Це вже ввійшло в звичку. Коли я проходила повз Його установу, то телефонувала і просила вийти. Він виходив на перекур, ми стояли один напроти одного, дивилися в очі, перекидалися кількома словами і посмішками й розходилися кожний у своїх справах. Він не бажав більшої інтимності перед центральним входом до цієї поважної структури, а я не мала сміливості наполягати, що насправді потребую її. Того серпневого дня все йшло, як і завжди. Сонце палило. Його лоб вкривався цятками поту, а я все тягнула вниз свою занадто коротку спідницю. Він курив. Трохи схиливши голову на бік, дивився на мене з блаженною усмішкою, я ж натомість з'їдала Його своїм поглядом, бо скучила, бо мені Його завжди було мало, бо хотілося Його обійняти. – Дивись, он новий заступник «нашого»... – указав кудись убік. Біля входу до установи стояв хлопець, геть молодий, років на 2-3 старший за мене. Високий, стрункий, симпатичний, з акуратною стрижкою, гладеньким обличчям, свіжий і підтягнутий, у стильних темних...

Це був мій третій концерт «Океану Ельзи» за три роки. Цього разу в Івано-Франківську. З неба лило мов з відра, ноги вже давно змокли, блакитні кеди вкрилися болотом, з дощовика рясно скрапувала вода, а я танцювала, щосили гупаючи по калюжах, підспівувала кожній пісні, незважаючи на повну відсутність голосу, вертіла головою на всі боки, махала руками, і здавалося, що зараз, у цю мить, на цілому світі не знайдеться кращого місця, ніж цей маленький неосвітлений стадіон. І раптом мене пронизало усвідомлення: я тут, думками й тілом я тут, в Івано-Франківську, на концерті «Океану Ельзи», всеціло й повністю занурена в музику, і ніщо інше мене не відволікає. Прозріла. Зрозуміла, що сталося і що змінилося. На концерті в 2014 я не могла розслабитися. Я з’їдала себе сумом, поглядаючи на щасливі парочки навколо, і все думала: чому, чому я тут одна, чому він не зі мною, чому в нас з ним не може бути все по-людськи, з обіймами й поцілунками на людях, спільними концертами, сміхом і трима...

Чому я згадала про цю історію саме зараз? То трапилося кілька років тому, у передноворічні майданні дні. Ми їхали з нею на сусідніх сидіннях в автобусі до Києва. Не знаю, чи й справді вона була такою гарною, але щось у ній мене зачепило, і я не могла не дивитися і не розглядати її. Можливо, спокій обличчя, можливо, святенницька усмішка, можливо, величезні зелені очі і щоки або погляд, який ніби говорив: я знаю, як насправді все у світі влаштовано. Вона була витонченою і мініатюрною, стриманою у своїх рухах та емоціях. Точно мала більше двадцяти, але скидалась геть на дитину. На енній годині поїздки у розмові ми таки дійшли до приватного життя. Я навіть не намагалася бути стриманою у своїй розповіді: моя історія з новим кавалером тільки починалася, я покладала на неї великі надії, тим більше, що вже встигла залюбуватися ним по самі вуха. «А мій хлопець – одногрупник, але зараз він вчиться за кордоном, – сказала вона у відповідь. – Поїхав на навчання на два роки, лиш...

О восьмій ранку ванна вже була готова. У передчутті обіцяного вимкнення води потрібно було встигнути помитися, напахнитися, намазатися кремами і зробити всі інші принцеські процедури. О дев’ятій я вже досушувала волосся, підводила чорнющі стрілки і не могла визначитися, яку ж помаду обрати: яскраво-червону чи яскраво-рожеву. З ліжка на мене поглядувала випрасувана сукня, достатньо скромна як на будній день, але з доволі широким декольте, щоб підкреслити непересічність події. А подія таки очікувалася вселенських масштабів: найзавидніший жєніх району десь там щось типу трохи проговорився, що сьогодні покличе мене на каву. Ну може, пожартував, ну може, я щось не так зрозуміла, ну може, забув, ну може, сказав заради гарного слівця. Різне могло бути. Але моїм стратегічним завданням лишалося одне: буть красівою і готовою до цієї доленосної події. Хвилини тягнулися зі швидкістю черепахи. Я намагалася жити своє звичне життя: поприбирала, пройшлася по магазинах, покоментувала допис...

Вистукуючи високими підборами по долівці, пізньої ночі я верталася з вечірки додому. Уже майже дісталася своєї квартири, коли помітила, що двері до сусідньої відчинені. «Може, щось трапилось? – думала я, заходячи до домівки, – проігнорувати чи втрутитися?» Усі 9 місяців проживання тут я намагалася бути гарною сусідкою: здавала гроші для клумби з квітами, розвішувала плакати на поверхах про енергозбереження, врятувала собачку, яку зачинили на балконі, ще й активно агітувала за сортування сміття. «Треба йти, навіть якщо там злодії або маніяки-вбивці, я ж хороша сусідка!» Вийшла і попрямувала до відчинених дверей, обережно торкнулася, постукала. Почулися кроки, і чим ближчими вони ставали, тим більше калатало моє серце. Ах! На порозі постав голий (ну як голий, у трусах) мужчина з пляшкою шампанського в руках. «У вас двері були відчинені... – несміливо почала я, – я сусідка... ваша... боялася, може, щось сталося...» З кожним наступним словом він усміхався все ширше, грайли...

Мені так боляче, що я не знаю, куди втекти від цього болю. Все від твого "просто": "просто" гуляли, "просто" спілкувались, просто усе було "просто". 45 днів суцільного "просто". Хто був ти? Людина, з якою "просто" всю ніч ходили містом, поки не зійшло сонце. Людина, з якою "просто" обмінювалися відео замість того, щоб писати повідомлення в месенджері. Людина, яка "просто" приходила серед ночі, коли в мене руйнувався світ, й обнімала до самого ранку, втішаючи. Людина, яка "просто" окуповувала мою кухню й готувала мені вечерю. Людина, яка "просто" взяла з мене обіцянку не харчуватися у Маці, і я не могла порушити її. Що, що, що зачепило так мене, що я безкінечно вдивлялася в твоє обличчя і не могла насмакуватись вдосталь ним, що я десятки разів перед сном переглядала оті відео, вслухаючись у твої інтонації і із зачарованою усмішкою спостерігаючи за твоєю мімікою, щ...