Нотатник

Неділя. 3:51. Facebook - Чому ти не спиш? - Я сплю. А ти не писала… 2 дні мовчання. Твій вибір. А я думав у п’ятницю побачитися.

Із 30 пунктів, які я записала у список на 2017 рік, виконала аж 5! І серед них – відвідати всі обласні центри України. «Усі» – це досить умово, бо в Луганську не довелося бути до 2014, а зараз якось і не особливо можна.   КИЇВ. Уперше я побувала тут у п’ятому класі. Потім багато разів приїжджала в НЕНЦ – Національний еколого-натуралістичний центр: брала участь у різних конкурсах, конференціях, школах; потім були олімпіади, МАН і всяке інше, аж допоки в 2005 році не вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З того часу живу, працюю, радію і сумую тут. НА ФОТО: університет моєї мрії, місце, з якого все починалося, – мій Шевченка.  АР КРИМ. Про відпочинок в «Артеку» мріяв чи не кожний у часи моїх юних літ. Мені пощастило побувати там у 2000 році. А потім ще не раз поверталася до Криму – і з освітньою метою, і для відпочинку. НА ФОТО: остання поїздка до Криму. Це був ІІІ етап Вищої політичної школи. З четвертої ранку я сиділа в ...

«Алхіміка» свого часу я так і не дочитала, але одну істину, яка так і кричала на мене з кожної сторінки, добре запам’ятала: якщо ти чогось справді бажаєш, увесь Всесвіт сприятиме тобі в цьому. Не знаю, чи й справді мені цього аж так хотілося, але одного ранку я зайшла до ванної кімнати і побачила мокру долівку: текло від сусіда згори: «Ну ось, Всесвіт узявся тобі допомагати». За рік проживання в цій квартирі сусід поверхом вище зумів мене страшенно зацікавити. Часом здавалося, що він вампір, бо активність проявляв тільки після другої ночі, часом звідти долинали такі звуки, наче він намагався позбутися трупа, ще однією здогадкою був бордель, розташований у цій квартирі, настільки часто звідти доносилися прикметні звуки, а згодом працював пилосос і пральна машина. Я чула його сміх, його гучний голос, його могутній стогін, і мені здавалося, що там живе справжній альфа-самець, і бажання глянути на нього час від часу виникало в мені. Ну от і сталося: сусід затопив мене, піду знайом...

Це вже ввійшло в звичку. Коли я проходила повз Його установу, то телефонувала і просила вийти. Він виходив на перекур, ми стояли один напроти одного, дивилися в очі, перекидалися кількома словами і посмішками й розходилися кожний у своїх справах. Він не бажав більшої інтимності перед центральним входом до цієї поважної структури, а я не мала сміливості наполягати, що насправді потребую її. Того серпневого дня все йшло, як і завжди. Сонце палило. Його лоб вкривався цятками поту, а я все тягнула вниз свою занадто коротку спідницю. Він курив. Трохи схиливши голову на бік, дивився на мене з блаженною усмішкою, я ж натомість з'їдала Його своїм поглядом, бо скучила, бо мені Його завжди було мало, бо хотілося Його обійняти. – Дивись, он новий заступник «нашого»... – указав кудись убік. Біля входу до установи стояв хлопець, геть молодий, років на 2-3 старший за мене. Високий, стрункий, симпатичний, з акуратною стрижкою, гладеньким обличчям, свіжий і підтягнутий, у стильних темних...

Це був мій третій концерт «Океану Ельзи» за три роки. Цього разу в Івано-Франківську. З неба лило мов з відра, ноги вже давно змокли, блакитні кеди вкрилися болотом, з дощовика рясно скрапувала вода, а я танцювала, щосили гупаючи по калюжах, підспівувала кожній пісні, незважаючи на повну відсутність голосу, вертіла головою на всі боки, махала руками, і здавалося, що зараз, у цю мить, на цілому світі не знайдеться кращого місця, ніж цей маленький неосвітлений стадіон. І раптом мене пронизало усвідомлення: я тут, думками й тілом я тут, в Івано-Франківську, на концерті «Океану Ельзи», всеціло й повністю занурена в музику, і ніщо інше мене не відволікає. Прозріла. Зрозуміла, що сталося і що змінилося. На концерті в 2014 я не могла розслабитися. Я з’їдала себе сумом, поглядаючи на щасливі парочки навколо, і все думала: чому, чому я тут одна, чому він не зі мною, чому в нас з ним не може бути все по-людськи, з обіймами й поцілунками на людях, спільними концертами, сміхом і трима...

Чому я згадала про цю історію саме зараз? То трапилося кілька років тому, у передноворічні майданні дні. Ми їхали з нею на сусідніх сидіннях в автобусі до Києва. Не знаю, чи й справді вона була такою гарною, але щось у ній мене зачепило, і я не могла не дивитися і не розглядати її. Можливо, спокій обличчя, можливо, святенницька усмішка, можливо, величезні зелені очі і щоки або погляд, який ніби говорив: я знаю, як насправді все у світі влаштовано. Вона була витонченою і мініатюрною, стриманою у своїх рухах та емоціях. Точно мала більше двадцяти, але скидалась геть на дитину. На енній годині поїздки у розмові ми таки дійшли до приватного життя. Я навіть не намагалася бути стриманою у своїй розповіді: моя історія з новим кавалером тільки починалася, я покладала на неї великі надії, тим більше, що вже встигла залюбуватися ним по самі вуха. «А мій хлопець – одногрупник, але зараз він вчиться за кордоном, – сказала вона у відповідь. – Поїхав на навчання на два роки, лиш...

О восьмій ранку ванна вже була готова. У передчутті обіцяного вимкнення води потрібно було встигнути помитися, напахнитися, намазатися кремами і зробити всі інші принцеські процедури. О дев’ятій я вже досушувала волосся, підводила чорнющі стрілки і не могла визначитися, яку ж помаду обрати: яскраво-червону чи яскраво-рожеву. З ліжка на мене поглядувала випрасувана сукня, достатньо скромна як на будній день, але з доволі широким декольте, щоб підкреслити непересічність події. А подія таки очікувалася вселенських масштабів: найзавидніший жєніх району десь там щось типу трохи проговорився, що сьогодні покличе мене на каву. Ну може, пожартував, ну може, я щось не так зрозуміла, ну може, забув, ну може, сказав заради гарного слівця. Різне могло бути. Але моїм стратегічним завданням лишалося одне: буть красівою і готовою до цієї доленосної події. Хвилини тягнулися зі швидкістю черепахи. Я намагалася жити своє звичне життя: поприбирала, пройшлася по магазинах, покоментувала допис...