Нотатник

Знов і знов я оновлюю його сторінку у Фб. Якби була не віртуальна, а паперова, то я давно б стерла її в порох. Уже три місяці одне й те саме. Ті самі пости, те саме фото, тільки змінюється кількість друзів: він забрав мене з чорного списку, але запит у друзі так і не схвалив. Переходжу на свою – кілька лайків, коментарі, запити в друзі: араб, араб, йорданець, турок – девушка-красавіца, люблю-нємагу, вихаді за меня замуж – у бан, усіх у бан! О, канадієць, і тебе теж у бан. Усе марнота марнот. І знов вертаюся на його сторінку. Весна стала обтяжливою. Повсюдно майорять ці закохані щасливі парочки. Ними кишить метро, парки, концерти й кафе. А я, розбита, розтоптана, морально зґвалтована, упиваюся своїм болем і станом покинутої та забутої. Чим гірша я? Що зі мною не так? Що я не так роблю? Чим я не заслужила своєї порції взаємної любові? Ще один вечір, безмістовно проведений за оновленням його сторінки, переглядом фото, перечитуванням повідомлень, самобичуванням і самокатуван...

В опівнічний час першого дня другої третини літа вистукувала високими підборами по платформі. Позаду залишався такий бентежний вечір, два коктейлі й наче оповита пеленою сну я. У чорній сукні з незвично великим декольте, яскравих сандалях і з не менш яскравими губами, я відчувала себе несказанно гарною, незбагненно звабливою й неймовірно особливою. Занурена у свої думки, походжала платформою туди-сюди, зовсім не зважаючи на світ навколо. – Девушка, я – фотограф. Вы очень красивая, я хочу пригласить вас на фотосессию, – не очікуване звертання змусило мене повернутися до реальності. На мене дивився худенький-маленький чоловік, аж ніяк не схожий на фотографа. – Дякую, мене таке не цікавить, – відмовилася я. Та він не здався, сів поруч зі мною у вагоні і продовжив розмову. – Ну, давайте хотя бы познакомимся, если не сейчас, то позже сделаем фотосессию. Как вас зовут? – Агнеса, – збрехала я, згадавши найдивніше ім’я з усіх, які мені колись доводилося чути. Мій сп...