Нотатник

Вистукуючи високими підборами по долівці, пізньої ночі я верталася з вечірки додому. Уже майже дісталася своєї квартири, коли помітила, що двері до сусідньої відчинені. «Може, щось трапилось? – думала я, заходячи до домівки, – проігнорувати чи втрутитися?» Усі 9 місяців проживання тут я намагалася бути гарною сусідкою: здавала гроші для клумби з квітами, розвішувала плакати на поверхах про енергозбереження, врятувала собачку, яку зачинили на балконі, ще й активно агітувала за сортування сміття. «Треба йти, навіть якщо там злодії або маніяки-вбивці, я ж хороша сусідка!» Вийшла і попрямувала до відчинених дверей, обережно торкнулася, постукала. Почулися кроки, і чим ближчими вони ставали, тим більше калатало моє серце. Ах! На порозі постав голий (ну як голий, у трусах) мужчина з пляшкою шампанського в руках. «У вас двері були відчинені... – несміливо почала я, – я сусідка... ваша... боялася, може, щось сталося...» З кожним наступним словом він усміхався все ширше, грайли...

Мені так боляче, що я не знаю, куди втекти від цього болю. Все від твого "просто": "просто" гуляли, "просто" спілкувались, просто усе було "просто". 45 днів суцільного "просто". Хто був ти? Людина, з якою "просто" всю ніч ходили містом, поки не зійшло сонце. Людина, з якою "просто" обмінювалися відео замість того, щоб писати повідомлення в месенджері. Людина, яка "просто" приходила серед ночі, коли в мене руйнувався світ, й обнімала до самого ранку, втішаючи. Людина, яка "просто" окуповувала мою кухню й готувала мені вечерю. Людина, яка "просто" взяла з мене обіцянку не харчуватися у Маці, і я не могла порушити її. Що, що, що зачепило так мене, що я безкінечно вдивлялася в твоє обличчя і не могла насмакуватись вдосталь ним, що я десятки разів перед сном переглядала оті відео, вслухаючись у твої інтонації і із зачарованою усмішкою спостерігаючи за твоєю мімікою, щ...