#історії_людей. 45

Мені так боляче, що я не знаю, куди втекти від цього болю.

Все від твого "просто": "просто" гуляли, "просто" спілкувались, просто усе було "просто". 45 днів суцільного "просто".

Хто був ти?

Людина, з якою "просто" всю ніч ходили містом, поки не зійшло сонце.

Людина, з якою "просто" обмінювалися відео замість того, щоб писати повідомлення в месенджері.

Людина, яка "просто" приходила серед ночі, коли в мене руйнувався світ, й обнімала до самого ранку, втішаючи.

Людина, яка "просто" окуповувала мою кухню й готувала мені вечерю.

Людина, яка "просто" взяла з мене обіцянку не харчуватися у Маці, і я не могла порушити її.

Що, що, що зачепило так мене, що я безкінечно вдивлялася в твоє обличчя і не могла насмакуватись вдосталь ним, що я десятки разів перед сном переглядала оті відео, вслухаючись у твої інтонації і із зачарованою усмішкою спостерігаючи за твоєю мімікою, що я не бачила фільм, бо дивилася на твоє відображення в екрані ноутбука, що я робила щоразу селфі, а потім вдома, на роботі, у метро знов і знов верталася до них, що ти єдиний, з ким хотілося святкувати свою велику радість, розглядаючи Київ з висоти шістнадцятого поверху, що тебе завжди було мало, а з тобою повний затишок і спокій, що тебе так важко щоразу було відпускати, а в передчутті чергової зустрічі всім тілом гуляло тремтіння?

Я не знаю, хто був ти: ні друг, ні коханий, ні коханець.

Але я зрозуміла, що було зі мною.

Любов.

❤