Нотатник

Це вже ввійшло в звичку. Коли я проходила повз Його установу, то телефонувала і просила вийти. Він виходив на перекур, ми стояли один напроти одного, дивилися в очі, перекидалися кількома словами і посмішками й розходилися кожний у своїх справах. Він не бажав більшої інтимності перед центральним входом до цієї поважної структури, а я не мала сміливості наполягати, що насправді потребую її. Того серпневого дня все йшло, як і завжди. Сонце палило. Його лоб вкривався цятками поту, а я все тягнула вниз свою занадто коротку спідницю. Він курив. Трохи схиливши голову на бік, дивився на мене з блаженною усмішкою, я ж натомість з'їдала Його своїм поглядом, бо скучила, бо мені Його завжди було мало, бо хотілося Його обійняти. – Дивись, он новий заступник «нашого»... – указав кудись убік. Біля входу до установи стояв хлопець, геть молодий, років на 2-3 старший за мене. Високий, стрункий, симпатичний, з акуратною стрижкою, гладеньким обличчям, свіжий і підтягнутий, у стильних темних...

Це був мій третій концерт «Океану Ельзи» за три роки. Цього разу в Івано-Франківську. З неба лило мов з відра, ноги вже давно змокли, блакитні кеди вкрилися болотом, з дощовика рясно скрапувала вода, а я танцювала, щосили гупаючи по калюжах, підспівувала кожній пісні, незважаючи на повну відсутність голосу, вертіла головою на всі боки, махала руками, і здавалося, що зараз, у цю мить, на цілому світі не знайдеться кращого місця, ніж цей маленький неосвітлений стадіон. І раптом мене пронизало усвідомлення: я тут, думками й тілом я тут, в Івано-Франківську, на концерті «Океану Ельзи», всеціло й повністю занурена в музику, і ніщо інше мене не відволікає. Прозріла. Зрозуміла, що сталося і що змінилося. На концерті в 2014 я не могла розслабитися. Я з’їдала себе сумом, поглядаючи на щасливі парочки навколо, і все думала: чому, чому я тут одна, чому він не зі мною, чому в нас з ним не може бути все по-людськи, з обіймами й поцілунками на людях, спільними концертами, сміхом і трима...