#історії_людей. Сорочка

Це вже ввійшло в звичку. Коли я проходила повз Його установу, то телефонувала і просила вийти. Він виходив на перекур, ми стояли один напроти одного, дивилися в очі, перекидалися кількома словами і посмішками й розходилися кожний у своїх справах. Він не бажав більшої інтимності перед центральним входом до цієї поважної структури, а я не мала сміливості наполягати, що насправді потребую її.

Того серпневого дня все йшло, як і завжди. Сонце палило. Його лоб вкривався цятками поту, а я все тягнула вниз свою занадто коротку спідницю. Він курив. Трохи схиливши голову на бік, дивився на мене з блаженною усмішкою, я ж натомість з'їдала Його своїм поглядом, бо скучила, бо мені Його завжди було мало, бо хотілося Його обійняти.

– Дивись, он новий заступник «нашого»... – указав кудись убік. Біля входу до установи стояв хлопець, геть молодий, років на 2-3 старший за мене. Високий, стрункий, симпатичний, з акуратною стрижкою, гладеньким обличчям, свіжий і підтягнутий, у стильних темних брюках і білій сорочці, що привабливо відтінювала засмаглу шкіру. Настільки гарний, що важко було утриматись від захопливого зітхання і деякої пожадливості в очах.

Я відвернулася і глянула на Нього. Чоловік у середині своїх 30-х, він виглядав занадто втомлено. І ця втома була не фізичною, а радше від життя. Сутулий, з уже помітним пузцем і сивиною в купі волосся, у яке я так полюбляла запускати пальці, але геть відсутньою і несвіжою зачіскою, сіро-блакитноокий, з пухкими сухими губами. Він мав погаслий погляд і темні кола під очима, рожеву сорочку з короткими рукавами (здається, в іншій я ніколи Його й не бачила) і недолугий червоний галстук, геть немодні чорні штани, які так невигідно підкреслювали Його фігуру.

Своїм виглядом він страшенно контрастував із заступником й однозначно програвав йому. Але було одне але. То був чужий і далекий мені хлопець, хоч і гарний, і високий, і модний. А Він – мій коханий вимріяний чоловік, незалежно від зовнішнього вигляду, найкрасивіший, найрозумніший, найбажаніший, єдиний, кого хотілося обіймати, цілувати, бути з ким і безкінечно повторювати: люблю Тебе, люблю, люблю...

Життя – дивна річ. Хто б тоді подумав, що мине якихось три роки і із заступником я часом переписуватимуся по ночах у Фб, а Він робитиме вигляд, що не помітив мене, випадково наткнувшись на якомусь заході.