Нотатник

Це був якийсь страшенно нетиповий ранок. Він прокинувся в такому нетиповому для себе доброму гуморі і, здається, навіть мугикав щось під ніс. Обіймав мене, турботливо ляскав по попі і повсякчас брався цілувати. Він зовсім нетипово не сказав ні слова, що я довго сиджу у ванній, і ще більш нетипово і не писнув, коли я на кухні увімкнула гарячу воду, а в нього в душі пішла холодна. Він зовсім нетипово тримав мене за руку і геть не поспішав, проходячи повз консьєржа, навіть не намагаючись вибігти вперед й зробити вигляд, що я не з ним. «Може, каву?» – геть нетипово запропонував він, зупиняючи машину біля придорожнього кафе. І зовсім нетипово смакував напій і ніжився на сонечку. Він висадив мене біля дому і на прощання так нетипово дивився мені в очі, ніжно, ласкаво і любляче, і тепло поцілував у губи. «Невже? – міркувала вдома я. – Невже в нього нарешті прорізалась любов до мене, і він не боїться її показувати?» О пів на одинадцяту я зателефонувала йому: «Любим...

Мій дім наче спорожнів без тебе. На столі ще склянка, з якої ти пив воду, перед тим сором’язливо перепитавши: можна? У холодильнику ще хліб. Я думала, ти доїв його із супом. А ні, ще шматок лишився. І яблука. Коли ти їх приніс? Тиждень, два тому? Лежать. У ванній, здається, досі вологий твій рушник. І зелений скраб на умивальнику. Ніколи не чула, щоб його так називали, тільки ти. Ще вішалка, на яку ти так ніколи й не повісив свій піджак, бо приходив і кидав його на руль велосипеда. Так от, он пустує той велосипед. Ще скручена білизна в маки лежить в кутку – непоправна. Напевно, зберігає запах твій. Я просто вже давно не чую запахів ніяких. Рятує. Гребінець, недбало кинутий, який чесав твоє волосся. Біля вікна так і перевернута орхідея: налякав, коли я розсувала штори. Недогарки свічок: востаннє розпалював їх ти, а не викинула я. Телефон на ліжку, де живуть десятки спільних фотографій. Знов кухня. Стіл. І квіти, обрані тобою, вже тиж...