#історії_людей. Пустінь

Мій дім наче спорожнів без тебе.

На столі ще склянка, з якої ти пив воду, перед тим сором’язливо перепитавши: можна?

У холодильнику ще хліб. Я думала, ти доїв його із супом. А ні, ще шматок лишився.

І яблука. Коли ти їх приніс? Тиждень, два тому? Лежать.

У ванній, здається, досі вологий твій рушник.

І зелений скраб на умивальнику. Ніколи не чула, щоб його так називали, тільки ти.

Ще вішалка, на яку ти так ніколи й не повісив свій піджак, бо приходив і кидав його на руль велосипеда.

Так от, он пустує той велосипед.

Ще скручена білизна в маки лежить в кутку – непоправна. Напевно, зберігає запах твій. Я просто вже давно не чую запахів ніяких. Рятує.

Гребінець, недбало кинутий, який чесав твоє волосся.

Біля вікна так і перевернута орхідея: налякав, коли я розсувала штори.

Недогарки свічок: востаннє розпалював їх ти, а не викинула я.

Телефон на ліжку, де живуть десятки спільних фотографій.

Знов кухня. Стіл. І квіти, обрані тобою, вже тиждень як не зів’яли.

Порожній балкон. Лиш горстка попелу нагадує: ти був, ти тут був.

***

У вечір напередодні:

– То хто я тобі?

– Моя колишня дівчина.

– А я тебе більше не потребую.