Відвертий дощ

Люди говорили, що моя бабця була відьмою. А ще казали, що я схожа на неї. Я проходила повз них, а вони перешіптувались: «Дивись-дивись, яка схожа, точно відьмою буде, як і бабця». Бабуся тільки жартувала з тих розмов, проте, неоднозначно посміхнувшись, повторювала: «Можливо все, варто тільки сильно захотіти». Я не вірила. До одного дня. До Одного.

Один. Моя любов. Кому я вірила. Кому довіряла. За ним не відчула фальшу. Але одного дня він сказав мені: «Сорі, дєтка, це був жарт. Я виграв парі: зумів закохати в себе відьму і протриматися з нею 666 днів. Тепер я заберу свою винагороду. А тобі кажу до побачення».

Йшов сильний дощ. Заливав стіною. Я повернулася додому і порожніми очима дивилася у вікно на цю дощову безкінечність.

«Яка з мене відьма? Була б відьмою, зараз у цю ж мить затопила б усіх, заповнила водою, щоб вона лилася з рота, вух, очей, а разом з нею виходила вся злість і паскудь, яку вони носять у собі. 

Якби я була відьмою, я б зробила так, щоб жодного разу, за жодних обставин вони не могли брехати. Щоб завжди і всюди вони говорили правду.

Якби я була відьмою, я б зробила так, щоб усі ці люди знищили самі себе через власну ж брехню і першу в житті відвертість».

Я заплющила очі. Міцно-міцно. Знов і знов повторювала про себе ці бажання… Ураз щось наче перевернулося в мені. Я розплющила очі. Наче та сама кімната. Наче той самий дощ. Але щось змінилося. Зі світом сталося ЩОСЬ. Дощ скінчився. Запала тиша. І враз вулиці почали наповнюватися шумом. Шуміли люди. З усіх-усюд раптом почали доноситися сварки, крики й верещання. Люди виходили з будинків, заповнювали вулиці. Чубилися, махали кулаками, билися й копали один одного. Я вийшла з дому і пішла поміж ними. Прислухалася до уривків розмов, які ще можна було розрізнити з-поміж бійок. Вони просто говорили один одному правду. Уперше в житті вони були один з одним відвертими.