#історії_людей. Борщі

Насправді він сподобався мені з першого погляду. Сидів на стільці й дивився на мене знизу вгору, опромінюючи все навколо своєю чарівною усмішкою. І чим довше він усміхався, тим більше я зачаровувалася, починаючи малювати в уяві різні картини, властиві американських ромкомам у подібних ситуаціях, аж допоки погляд не дістався його правої руки, четвертий палець якої був спотворений здоровим шматком золота.

До кінця року він розлучився, протягом наступного року в нас відбулося кілька зустрічей, і ось тепер уже енну годину тривала переписка у Фб.

«Якщо мужики для того, щоб борщ варити, то жінки тоді для чого? Є певні речі, притаманні чоловікам або жінкам. Чоловіки іноді люблять готувати, але це не наше від природи. Так само, як жінкам не притаманне полювання чи тяжка фізична праця. Можна, звичайно, експериментувати, але щасливішими люди від цього не стануть. Бо це природа. А я за природні і традиційні стосунки».

Я не могла повірити своїм очам. 21 століття на вулиці, у нього три вищі освіти і досвід роботи за кордоном, а він стверджує, що моє природне покликання, то варити борщ. Каюсь, за свої 28 років мені жодного разу так і не довелося варити цю сакральну страву. Не тому, що я взагалі не готую, не тому, що ручки не на своєму місці, просто тому, що не було ані бажання, ані нагоди, ані потреби.

«Думаю, що на цьому наші шляхи розходяться. Я, звичайно, не проти навчитися варити борщ, але точно не тому, що це мій природній обов'язок», – довелося таки констатувати в переписці. А в думках чарівний образ мужчини поступово починав розлітатися на дрібні шматини, перетворюючись на цілком звичайного хлопця, який бачить у мені в першу чергу інструмент для варіння борщу, а не особистість.

А ще після кількох реплік, озброївшись вбивчим аргументом, додала: «І взагалі. Усі мої хлопці самі варили борщ».

Через три дні він скинув мені фото щойно звареного ним борщу.