Нотатник

Сьогодні скінчився «твій» шампунь. «Твій», тому що точно таким завжди користувався ти. Head and Shoulders з ментолом, з таким свіжим і манливим запахом. Ти приходив до мене, обіймав, і цей ментол бив мені у ніздрі і манив-манив, руки так і тягнулися до копни твого волосся, я запускала в неї пальці і гладила твоє волосся, туди-сюди, туди-сюди. Таке жорстке й водночас свіже і приємне на дотик. Мене веселив цей процес, я сміялася тобі просто у вухо, а ти відвертався, ніби сердився, а часом і справді сердився, а інколи трохи привідпускав від себе, дивився на мене так по-доброму і питав: «Маленька, ти чого?». Коли ти зник з мого життя, мій світ осиротів, знебарвився, знеароматився, знесмислився, знеіснувався. І тоді в моїй ванні з’явився «твій» шампунь. Я мила ним волосся, вбираючи його ментольний запах, заплющувала очі й уявляла, що ти поряд, десь поряд, зовсім поряд, просто зараз, у цю мить, я не можу торкнутися тебе. З часом біль притуплювався, і той безкінечний шампунь губився ...

За жовто-червоними будинками сходило сонце і потроху заповнювало собою кімнату. Світло впало на нього. Спав на моєму до цього давно самотньому ліжку, такий спокійний, рідний і нарешті, напевно, мій. Сім років дружби лишилося позаду – досі не могла повірити, що він таки розгледів у мені дівчину. Ми навчалися в одній групі. І, як у найтиповіших фільмах, я закохалася в нього з першого погляду і в перший же день. Високий, широкоплечий, блакитноокий, він виділявся серед інших хлопців. Чого мені вдалося досягнути за перший курс – набути статусу «найкращої подружки». Ціле літо готувалася, збиралась з силами, щоб отак просто з першого дня навчання випалити про свою любов і бажання бути більше, ніж подружкою. А першого вересня він прийшов на пари, тримаючи на руку нашу одногрупницю. Він захоплювався пейзажною фотографією, а я нібито зовсім випадково виявилася прихильницею портретної. Довелося вчитися. Я робила його чорно-білі портрети «для практики». А потім верталася додому і довго вд...

«Я не вмію танцювати», – сказав мій співрозмовник. Ми йшли темною вулицею і говорили про все на світі. Стільки всього було сказано, а зачепило саме це: я не вмію танцювати. Здалося, що час відмотався на роки назад, і я опинилася на кухні разом з ним – єдиним чоловіком, якого я кохала. У нас було більше сварок, ніж щасливого співіснування. Я чула замало теплих слів і зовсім дрібку щирих зізнань. Часто весь світ замикався в чотирьох стінах, і я більше плакала, ніж сміялася. І дуже часто це більше нагадувало муку, ніж любов. Але часом, коли ми сиділи на кухні й починала грати його улюблена пісня, він підхоплювався, згрібав мене в жменю, притискав до себе, і ми танцювали. Такі рідкісні і такі щасливі миті, проведені в обіймах такого гарного, такого сильного, такого впевненого в собі, такого найбажанішого у світі чоловіка. Ми продовжували йти. Говорили про все і ні про що конкретно, але в одному я вже не могла бути впевнена на 100%: коли повернуся додому, порушуючи багатомі...

Якби не злива, то я, напевно, ще б нескоро вибралася в книгарню «Є» за самовчителем французької мови. Але на вулиці періщило, як з відра, і я вже стояла магазині, струшуючи з себе наслідки несподіваного потопу, аж коли почула за спиною: «Ти де? Я вже тут...» Цей божественний голос я б упізнала з мільйонів, так само як і ті божественні очі, з власниками яких я нещодавно мала нагоду кілька разів пити каву, а потім довгими весняними ночами подумки обирати весільну сукню, імена трьом дітям і будиночок біля моря на пенсійний час. Коли я обернулася, то вхопила поглядом тільки синю куртку чоловіка, який поспішно вибігав за двері. Він? Аж раптом назустріч мені неслася Галя, з провиною у голосі говорячи у телефон: «Котику, зажди, я вже виходжу», привіталася зі мною і теж поспішно зникла за дверима. «Збіговисько обставин?» – закрутилося в мене в голові, й образ пенсійного будиночка помаленьку почав танути в уяві. Аж раптом прийшло сповіщення на телефон. Писала подружка з минулої роботи ...