#історії_людей. ЄСВ

Нарешті зібралася докупи і підвелася з ліжка. За вікном сніжило. Годинник переконував: вчасний прихід на роботу проспано. Від душі потягнувшись, накинула халат і попрямувала в сторону кухні.

Там стояв він. Отак, наче стояв тут сотні літ до цього моменту, і, здається, намагався зготувати собі сніданок. Він відвів голову, повернувся до мене і всміхнувся своєю святенницькою усмішкою, а очі стали такі добрі-добрі.

За останні кілька місяців не було такого дня, щоб я не читала його пости в Facebook, такого ефіру, який би я не переслухала на YouTube, такої фото, яку б я нещадно не залайкала та ще й зберегла в потаємну папку на ноутбуці… Ним повнилася реальність нашого нового світу. Таке враження, що він узявся нізвідки, але в одну мить став основою всього. Він не представляв владу. Але що та влада могла зробити без нього? Титан, на плечах якого тримається ця напівзруйнована країна.

«Що ви тут робите? Як ви сюди потрапили?» – напевно, такі питання я мала поставити йому. Натомість звично, наче говорила це сотні літ, сказала:

«Вам не холодно в ноги? Може, взуєте тапки».

Його усмішка стала ще ширшою. Прекрасний. Серед усього масиву 250 тисяч слів української мови не знайдеться саме того, щоб описати яким він був. Високий. Підтягнутий. З такою прекрасною широкою спиною. Дрібними очима, звичайним носом, вузькими губами. Він мав світле волосся, зхаотичне на боковий проділ. І такі прекрасні руки. На них можна було дивитись безкінечно. І від нього йшла така божевільна енергетика, що насправді всі зовнішні дані не мали жодного сенсу, цей внутрішній стержень – ось що просто зводило з розуму.

«Чого такі великі очі?» – сказав він, наче говорити зі мною вранці вже було звичним сотні літ.

Стало якось так незручно. Ранок. Дім. Сніг за вікном. Тринадцятий поверх. Що він тут робить? Як він сюди потрапив? Бог з ним, яка різниця. Дім. Сніг за вікном. Тринадцятий поверх. Він тут. І я така розхристана, нечесана й невмита, у якомусь геть дитячому блакитному халаті на білі квіти, десь там незастелене ліжко на зелень і червоні маки, неприбраний з учора одяг, а ще посуд так і не помила, і прання залишене у ванні. Я по-дурному привідкрила рот. Великі очі. Я якось викривилася в дверях. Цей чоловік, він тут, а я уся така дитинна й геть домашня.

«Ти ще не читала ранкові новини? Так от, від учора я в розшуку, рано чи пізно це мало статись. То я побуду трохи в тебе?»

Я зберігала спокій, наче такі речі мені говорили мало не щодня ось уже сотні літ. Що там каже кримінальний кодекс? У мене ж було «відмінно» і з кримінального права, і виконавчого, і процесу. Здається, за співучасть і переховування мені щось перепаде. Я ж уся така ніжна й тендітна, як я виживу у в’язниці? Та яка різниця? Жодна людина в цьому світі не здогадається його у мене шукати.

«Так, лишайтеся», – сказала я.

Раптом перед очима почорніло, картинка зникла. Щось нещадно верещало. Зовсім близько. Телефон. Дзвонив татко.

«Доню, прокидайся, сьогодні 19-те число, не забудь заплатити ЄСВ».