#історії_людей. По колу

Кінець.

«Думаю, нам краще залишитися друзями», – з екрану телефону дивилися на мене, ніби глипаючи очима, такі зрозумілі по одинці, але зовсім непіддатні сприйняттю разом слова.

Такий високий, великий і широкоплечий, ти загалом нагадував іграшкового м’якенького ведмедика, до якого повсякчас хотілося тулитися.

Видавався серйозним і діловитим, аж поки не усміхався, наче сам ніяковіючи від своїх емоцій. І в ці моменти був таким гарним.

Надзвичайно любив солодке, особливо «Наполеон». Здавалося, шматочок цього тістечка міг розпалити сильніший вогонь у твоїх очах, ніж моє декольте. Але це було дуже мило J І з часом у мене з’явилася звичка носити з собою в сумці шоколадні цукерки.

То стало своєрідним ритуалом перед сном списуватися у Фейсбуці і бажати на добраніч. Я завжди слала тобі смайлики зайців, а ти у відповідь ведмедів. А здавалося б, дорослі люди…

Часом я думала, що юридичний фах тобі мов тягар. Натомість з тебе б вийшов добрий кінокритик. Ти любив говорити про кіно. А я поверталася додому і тишком-нишком намагалася переглянути всі згадані тобою фільми, щоб наступного разу, коли ти торкнешся якогось з них, виступити зі своєю «експертною думкою».

Мені здавалося, що з тобою я розцвіла. Напевно, ще ніколи я не відчувала себе такою гарною, розумною, тендітною, ніжною, виваженою, спокійною. Часом я переглядаю ті кілька фото, що лишилися: вони особливі, бо на кожному я так і випромінюю щастя.

Нашу останню розмову важко назвати сваркою. Ніхто навіть голос не підвищив. А наступного дня я отримала те повідомлення.

Я не могла вже дочекатися до вечора, коли робота відпустить додому, щоб зачинитися в кімнаті, закопатися в ліжку і вдосталь наревітися.

А натомість я зайшла у Фб, де на мене чекало повідомлення від не менш високого, великого і широкоплечого: «Привіт».

Початок.