#історії_людей. Жєніх

О восьмій ранку ванна вже була готова. У передчутті обіцяного вимкнення води потрібно було встигнути помитися, напахнитися, намазатися кремами і зробити всі інші принцеські процедури.

О дев’ятій я вже досушувала волосся, підводила чорнющі стрілки і не могла визначитися, яку ж помаду обрати: яскраво-червону чи яскраво-рожеву. З ліжка на мене поглядувала випрасувана сукня, достатньо скромна як на будній день, але з доволі широким декольте, щоб підкреслити непересічність події.

А подія таки очікувалася вселенських масштабів: найзавидніший жєніх району десь там щось типу трохи проговорився, що сьогодні покличе мене на каву. Ну може, пожартував, ну може, я щось не так зрозуміла, ну може, забув, ну може, сказав заради гарного слівця. Різне могло бути. Але моїм стратегічним завданням лишалося одне: буть красівою і готовою до цієї доленосної події.

Хвилини тягнулися зі швидкістю черепахи. Я намагалася жити своє звичне життя: поприбирала, пройшлася по магазинах, покоментувала дописи друзів у ФБ, поїла рази три, аж нарешті о 13:02 пролунав дзвінок з невідомого номера:

«Ну що, маленька, я тут ще на 5 хвилин забіжу по справах та й можемо йти на каву. Готова?»

Які п’ять хвилин? За три хвилини сукня вже була на мені, губи червоніли, а сандалі на підборах починали натирати ноги. Стиснувши телефон у руці, я чекала на контрольний дзвінок…

Чекала 5 хвилин.

10.

30.

57.

Ноги натирались, сукня мнулась у руках, помада з’їдалась.

1 година.

Дзень-дзелень.

«Слухай, маленька, я тут друга зустрів, давай іншим разом, а?»