#історії_людей. Бібліотека #3

З величезних бокалів за величезним столом на величезній кухні величезної двоярусної корпоративної квартири ми з Наталі пили вино. І говорили про хлопців. А про що ще можуть говорити юні 23-річні дами в п'ятничний вечір? То був час, коли все здавалося просто: просто вийти з дому в гості в спортивному костюмі і просто всю ніч пити вино і говорити про хлопців.

– Слухай, у мене ж кандмінімум за два тижні, з філософії, – раптом згадалося мені.

– І? – як і зазвичай, доволі лаконічною була Наталі.

– Треба готуватися, щоб не так, як при вступі до аспірантури. Мені тоді страшенно пощастило: усі три питання я знала. А питань, які я знала, було значно менше, ніж тих, які не знала.

– Ну значить, підготуєшся.

– Значить, підготуюся, – резюмувала я.

Чому я тоді не була готова до екзамену? Через хлопця, чого ж іще. Я залишила підготовку на вихідні, щоб у прискореному режимі одним махом пройти всі питання і скласти іспит, поки клаптики відповідей не вивітрилися з голови. Відпросившись на півдня з робити, у п’ятницю вранці я вирушила до бібліотеки, точніше до філологічного читального залу. Хоча іспит був з філософії, я точно не помилилася з місцем призначення, адже саме там у потаємному місці і в єдиному екземплярі напівдрукована-напіввідкопійована лежала вона – філософія для філологів, з короткими і доступно написаними для таких, як я, відповідями на всі екзистенційні і не дуже питання.

Якою б заповненою не була читальна зала, я б все одно помітила його. І не тому, що він був єдиним хлопцем серед усіх читачів, а тому що останні два роки навчання в університеті я помічала його серед усіх студентів.

«Милий хлопчик», – так називала його подумки. Високий і громіздкий, з чорним волоссям і великими темними очима, переляканим поглядом і розкуйовдженою ходою, чималим рюкзаком за плечима і широкою білосніжною усмішкою – такого його я одного разу виокремила серед натовпу і надалі все частіше вихоплювала очима на перервах. Найнесподіванішим було те, що щодалі, то частіше помічала його погляд на собі. Отак і ходили: роками снували коридорами, дивилися одне на одного і мовчки проходили повз.

Тоді ще майже не користувалися соцмережами, і відомості про незнайомих людей доводилося збирати по крихтах. Зазвичай через збіг обставин, спостереження, випадково підслухані розмови або логічні висновки. Так я дізналася, що він учиться на східній філології і молодший на 2-3 курси. А останній семестр мого навчання я навіть узяла за звичку щочетверга якнайкраще одягатися і фарбуватися, виходити на перерві після другої пари в коридор, сідати на лавицю і чекати. Через якийсь час з'являвся він, проходив повз, пильно дивлячись на мене. Так минав четвер за четвергом, аж допоки не почалася моя дипломна практика, державні іспити і захист. Він зник з моїх горизонтів, я вже й забула про його існування, аж допоки в цю п’ятницю не помітила його в читальному залі.

Хоч у залі було повно вільних місць, я таки наважилася на доволі провокативний як на мою сором’язливу постать крок: всілася за стіл позаду нього, створивши певну видимість шуму, щоб потрапити в його поле видимості. Ще не встигнула навіть заглибитися в апатичне гортання філософії для філологів, коли раптом над моєю головою пронісся вітерець і пролунало: «Привіт». Я підвела вгору очі. Милий хлопчик дивився на мене своїми темними очищами, усміхався своєю білосніжною усмішкою і наче нависав наді мною своєю громіздкою статурою.

– Привіт, – а що я мала відповісти?

– Я – Северин. Що читаєш? Готуєшся до пари?

– Готуюся до вступу в аспірантуру.

Після цих слів його обличчя потемніло, погляд згас, усмішку скосило. Він перемінився на лиці і ледве видавив з себе:

– А я вчуся на 4 курсі.

На три роки молодший – швиденько в голові порахувала я, незвично, та нормально.

– Ходімо пити чай, – вирішила взяти ініціативу у свої руки. І ми пішли до їдальні, покинувши мою філософію.

Він таки справді вчився на східній філології, на арабській, був киянином, жив на Святошині і грав на піаніно. Він таки справді давно мене помітив у стінах нашого корпусу і був дуже здивований, що я вже випускниця.

На прощання він попросив мій номер телефону, спитав, чи можна подзвонити на вихідних, хвацько поцілував у щічку і зник у нетрях коридору. А я пішла нашвидкуруч копіювати філософію, бо час було бігти на роботу.

Чи варто говорили, що на вихідних я більше чекала його дзвінка, ніж готувалася екзамену? Дзвінок так і не пролунав, а складання іспиту було явищем невідворотнім. У понеділок, здавалося, від переживань я схудла наполовину, страшенно нервувала, у мене трусилися руки, а головою гуляла думка, що ось так легковажно я проміняла своє наукове майбутнє на примарну перспективу побачення. Урешті-решт іспит я склала на відмінно. А Северин так і не подзвонив та й загалом більше не з'являвся в моєму житті.

– Я поїхала готуватися до філософії, – сказала я Наталі наступного ранку, збираючись додому. – Треба реабілітуватися у своїх же очах за осінню легковажність і прийти на екзамен у повній бойовій готовності, щоб жодний нерв не сколихнув мій внутрішній тендітній простір.

Тільки-но я всілася в маршрутку, задзвонив телефон, номер – невідомий.

– Алло, привіт. Це я, Северин.

Більшого збігу обставин було годі вигадати. Я швиденько провела математичні розрахунки в голові: сьогодні рівно півроку з нашого знайомства.

– Ну привіт. Довго ж ти збирався із дзвінком.

– Але ж зателефонував. Ти де зараз?

– На Шулявці в маршрутці.

– А я на Святошині. Давай зустрінемося?

Ну що я могла сказати на це таке чекане, але півроку тому запрошення? Трохи повагавшись, я вже майже промовила: давай. Проте в останню мить зупинилася:

– Сьогодні не можу, давай іншим разом.

Він так більше і не подзвонив. А я більше жодного разу не зустріла його в університеті. І навіть Google разом з соцмережами не видавали мені жодної інформації про нього.

Чому ж тоді я не схотіла зустрітися з ним? Не через іспит з філософії. Просто я була ненафарбована і в спортивному костюмі.