Нотатник

У свій останній вечір у Тбілісі я стояла на оглядовому майданчику і розглядала вогні міста: усього за кілька днів його вулиці, мости, будівлі, зелень стали звичними, близькими й зрозумілими. Не можу сказати, що я закохалася в це місто й мріятиму в нього повернутися, проте з першого кроку, з першого подиху в його межах я відчула себе тут надзвичайно комфортно і затишно, дуже швидко вловила його географію, розставивши в уявній карті основні локації, і за кілька годин уже цілком пристойно орієнтувалася, де я є і як мені потрапити до потрібної точки.  І ось у цей вечірній момент прощання з Тбілісі виникла думка скласти власний маршрут знайомства з містом. Тут не буде чогось унікального, але буде схема, як за короткий час у зручний спосіб не пропустити найцікавіше і найбільш привабливе для туристів, користуючись Google -навігатором. Своє знайомство з містом я почала зі станції метро «Марджанішвілі », де знаходився мій готель. Саме з цієї точки і вирушимо на прогулянку. Але загалом ...

У цьому місці зі мною сталось три любові. Перша.   Він був дорослий та поважний. Приїжджав, коли вже темнілось, і за ним тягнувся шлейф різкого Calvin Klein , що чувся навіть вранці. Він любив червоне вино, сир зі спеціями і завжди брав з собою кока-колу – бо я її люблю. Він згрібав мене в обійми і називав маленька. Курив на балконі одну за одною цигарки і слухав «Bailando» перед сном. «Я не хочу, чтобы все было просто так, я хочу ребеночка от тебя», – якось поміж іншого сказав він. А за кілька тижнів пішов до студентської любові.   Усередині обірвалися всі нитки. Я лежала на ліжку і не могла скластися до купи. Здавалося, що завтра вже не буде ранку, і мої майбутні життєві десятиліття не мають сенсу. І на всій семимільярдній земній кулі не знайдеться іншого, чиє б «маленька» змушувало втікати серце в кінчики пальців на ногах.   Пережила.   Друга.   Він був молодий та спокійний. Приходив на заході сонця, а інколи уранці, часом зустр...

Ми з Наталі лежали в траві, простягнувши ноги до блакитного травневого неба. – Ми разом уже півроку. І наче все добре. Ми розуміємось, і в ліжку все гаразд. Але мені уваги мало. Він ніколи не робить мені подарунків, – бубоніла я. – Ну, дорогенька, чоловіки то такі створіння, яким коли прямо не скажеш, вони самі не здогадаються.  Ти маєш знати, чого ти хочеш, і не боятися про це сказати. Озброївшись порадою подруги, на наступній зустрічі з коханням усього мого життя я таки наважилася. – Любий мій, коханий, мені завжди так мало тебе. От якби ти подарував мені щось, що б асоціювалася з тобою... Він грався моїм волоссям і наче не чув моїх слів. Наче й не скупий. Завжди мав дорогі костюми і сорочки, і вино ми пили тільки найкраще. За хвилину він таки порушив мовчання. – Маленька, тобі не вистачає подарунків? – Так, – кинула я. – Не хвилюйся за це, малеча. Дні минали в злагоді й любові. Довгі розмови по телефону, безкінечні смс. Він поїхав на мал...

Наступного ранку після 665 днів його присутності в моєму житті я прокинулася від вібрування телефону. То було повідомлення від нього. Він зник на два тижні, аж раптом з'явився. – Таня разводится с мужем. Ты мне больше не нужна , – бачила на екрані, розуміла кожне слово, але зміст усього речення не піддавався усвідомленню. Я сіла посеред свого двометрового ліжка і прислухалася, що коїться всередині. Здавалося, що десь у грудях у мені є осердя, до якого сходяться ниточки з усіх кінців, і ось раптом воно розлетілося на друзки, а нитки обірвалися, і всі мої частини розсипались навсебіч. Я скрутилася, обхопила коліна і завила. Мене більше не існувало. Дев’ять коротких слів перетворили мене не пустоту, убили в мені живе. Я замовкла. Не було сил ні для чого. Хіба я винна в тому, що закохалася? Ні, я винна в іншому. То було пів нашого спільного життя тому. Я прийшла до нього і, щойно чмокнувши в губи, за звичкою побігла на балкон. Сліпило вечірнє сонце, віддзеркалювало йо...

Я тільки вийшла з «Либідської». Мені назустріч спускалася дівчина, на футболці якої великими літерами було написано: «No boyfriend, no dramas». Я зачепилася за той вислів і навіть повернула голову вслід. Здавалося б, так просто, але стільки глибини заховано в тиражованій китайською індустрією футболці. І враз мені згадалася одна історія. Вона просто сталась, я ніколи до неї подумки не поверталася, а тут вона спливла з найменшими деталями. То було років зо два чи три тому, коли я жила на Позняках і мала за звичку щоп'ятниці заходити в « МакДональдз » пізно ввечері, щоб поїсти або випити кави на самоті. Той день не був винятком, але навколо було винятково багато людей.   Заглиблена у свій телефон, я зовсім не помітила, як до мене підійшла дівчина і почала про щось просити. Спочатку я відмахнулася, навіть не вслухавшись, що та хоче. Але вона не відходила, і я врешті відірвалася від телефону.   – Девушка, извините, – ніяковіла вона, – но для меня это очень важно . ...