#історії_людей. Руїна

Наступного ранку після 665 днів його присутності в моєму житті я прокинулася від вібрування телефону. То було повідомлення від нього. Він зник на два тижні, аж раптом з'явився.

– Таня разводится с мужем. Ты мне больше не нужна, – бачила на екрані, розуміла кожне слово, але зміст усього речення не піддавався усвідомленню.

Я сіла посеред свого двометрового ліжка і прислухалася, що коїться всередині. Здавалося, що десь у грудях у мені є осердя, до якого сходяться ниточки з усіх кінців, і ось раптом воно розлетілося на друзки, а нитки обірвалися, і всі мої частини розсипались навсебіч. Я скрутилася, обхопила коліна і завила. Мене більше не існувало. Дев’ять коротких слів перетворили мене не пустоту, убили в мені живе. Я замовкла. Не було сил ні для чого.

Хіба я винна в тому, що закохалася? Ні, я винна в іншому.

То було пів нашого спільного життя тому. Я прийшла до нього і, щойно чмокнувши в губи, за звичкою побігла на балкон. Сліпило вечірнє сонце, віддзеркалювало його промені озеро ліворуч і Дніпро праворуч, чувся стукіт залізниці і крики будівельників зі споруди напроти. Я насолоджувалися літнім Києвом, як і тим, що я тут і я з ним. Він підійшов і міцно обняв ззаду, занурився в моє волосся і щось муркотів, склав руки замком на животі і наче розбудив метеликів, що жили в ньому. Ідилія.

– Ну как, – відпустив мене і загляну з боку, – как тебе обниматься с директором?

Я роззявила рота.

– Таки підписали наказ? – губилась я між здивуванням і радістю.

– Да, наконец.

Я обняла його і пролепетала на вухо:

– Я рада за тебе, але тепер ти будеш зайнятіший, і ми бачитимемось рідше...

– Разве это будет проблема, когда ты переедешь ко мне, – і міцно притис до себе.

Про таке я чула вперше, усміхнулася до себе і притулилася до нього.

Ми вечеряли і пили вино.

– Хороше вино, звідки?

– Вчера у меня были гости. Представляешь, однокурсников встретил, еще с университета не видел, посидели хорошо...

Ідилія.

А за кілька годин в передсвітанковий час між нами спалахнула сварка. Кидалися арсеналом найнеприємніших слів, і раптом запала тиша.

– Вчера я встретил свою студенческую любовь. Я 15 лет ждал ее, и вот встретил. Ты мне больше не нужна.

Я присіла на стілець. Крізь вікно пробивалось перше сонячне проміння, а я намагалася опануватися і видобути з себе хоча б слово.

– І що вона сказала, тепер ви будете разом? – холодно мовила я.

Він мовчав. І я мовчала. Тільки сонце сліпило сильніше. Оберталась Земля, згасали зірки, народжувалися планети: здавалося, що мовчанка тягнеться вічність.

– Все, успокойся, я пошутил. Это была шутка.

Хіба я винна в тому, що закохалась? Я винна в тому, що тоді не пішла, а зосталась.