#історії_людей. Обірвалось

«Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання», – наспівувала собі під ніс у черговий передсвітанковий час, вистукуючи по клавіатурі.

Мене охопила якась Фб-лихоманка. Там, по іншу сторону екрану, сидів той, від спілкування з яким я просто не могла відірватися. Слово за словом, думка за думкою, і майже кожен вечір переростав у безкінечну онлайн-ніч, тригодинний сон й сповнений туману робочий день.

Я занурилася з головою і вже за кілька днів не могла уявити свого життя без цих нескінченних Фб-перемовин. Здавалося, що цікавішого, розумнішого, глибшого, безкінечнішого чоловіка годі було й шукати. Я ловила себе на думці, що відчуваю його надзвичайно рідним собі. «Він наче моє віддзеркалення, тільки чоловіче», – повторювала я собі, намагаючись зрозуміти феномен того шаленства, що оселився в мені глибокої холодної зими.

Зрідка ми перетиналися в реальному житті, обмінювалися кількома загальними фразами, довгими поглядами, а з приходом вечора провалювалися в цей безкінечний стукіт пальців по клавіатурі в темній кімнаті.

Зустрічати світанки вже входило в звичку. І напевно, якби він мене спитав, сказала б, не задумуючись: люблю-люблю-люблю, і світ на тобі зупинився.

Одного березневого дня ми лишилися удвох у кімнаті. Я стояла біля столу, ти сидів напроти і дивився на мене. Раптом мною опанувало дивне відчуття, наче щось обірвалось. Наче обірвалася туго натягнута струна, і навколо зникла музика. У кімнаті стало так надзвичайно тихо і пусто. Я дивилася на тебе і геть фізично відчувала цю обірвану струну: ти був таким самим, погляд той же, і березневі промені сонця крізь вікно зовсім не змінилися, але прийшло чітке усвідомлення, що на цьому крапка, усе скінчилося. З усього Всесвіту ти просто став собою.

З того дня, здається, минуло тисячі літ, хоча насправді менше десятка років. І ось знову.

«Усе обірвалось», – тихо промовила я, дивлячись на нього. Здається, усе залишилося таким самим. Це ще прохолодне сонце, і сірі відтінки в кімнаті, і твої глибокі великі блакитні очі, і твоя показна стриманість, і твої міцно стиснуті губи, і твоя аристократична постава. Усе лишилося таким самим. Тільки крила за моєю спиною, які мені ти дарував, неочікувано обламались, ніби сповіщуючи: крапка.

«Вибач, ти щось сказала?»