#історії_людей. Цукерка

«Ти можеш бути впевнений: у біді тебе не покину, у в'язницю передачу принесу», – любила повторювати йому, коли він вкотре встрявав у революційно-патріотичний шкандаль. І хто б міг подумати, що передачу таки доведеться збирати, правда, не у в'язницю, а в лікарню: після чергового заходу йому добряче дісталося, і тут, у чужому для нього місті, я не могла вчинити по-іншому.

У мене вже колись був досвід часопроводження в лікарні і догляду за хворим, тому збиралася швидко: постільна білизна, тапки з якогось готелю, чашка/тарілка/виделка/ложка, зубна щітка і всяке вмивальне і навіть спідня чоловіча безрозмірна білизна, яка дісталася мені в подарунковому наборі від «Ейвону». З холодильника взяла щось з їжі з надією, що їстиме хоча б тому, що готувала це я.

Про що я могла думати довгі 57 хвилин дороги до лікарні? Про наше знайомство, яке сталося майже три роки тому на якомусь черговому збіговиську активних та небайдужих. Я вийшла раніше на кава-паузу, і поки напій готувався, з ентузіазмом споживала цукерки. Аж раптом переді мною постав він: високий, худий, з якимось диким поглядом і аж занадто помітною сивиною як на його вік. Стояв і дивився. Я простягнула йому одну з цукерок, усміхнулася, попросила пригощатися і повернулася до зали. Здавалося б, нічого особливого.

Але за кілька тижнів після тих подій він написав мені у Фейсбуці, власне тоді я і дізналася, хто він, що він, звідки. Як це зазвичай і буває, спочатку просто спілкувалися, потім з'явилася симпатія і щось схоже на флірт, я навіть цілком серйозно задумалася над тим, що нічого катастрофічного не сталося б, якби одного дня я переїхала до його міста.

Не склалося. Моя симпатія зникла. А я його зміцнилася. Часом він зникав на місяці, а часом писав щовечора «добраніч». Часом приїжджав до мого міста начебто у справах, а потім скаржився, що подолав сотні кілометрів, щоб пообідати зі мною, а я так і не знайшла часу для зустрічі.

«Ти особлива, сильна, у тобі відчувається порода, тобі підійде не будь-який хлопець», – часто повторював він. А я розповідала йому про своїх хлопців, точніше тішилась, що він у мене є і я можу йому про все це розповісти. А він щиро радів, що в мене нічого з ними не виходить.

З року в рік він грався у свої серйозні націоналістично-патріотичні ігри і часом перепитував, чи не відречуся я від нього через це. «Це ж ти, – відповідала я йому. – Якщо я відберу в тебе це, що тоді залишиться від тебе?»

Знайшла поверх і прямувала до палати. Несподівані обставини, але саме ті, у яких я могла бути другом для людини, незрозуміло тривко й глибоко закоханої в мене, якій я не могла відповісти взаємністю.

Я повернула ручку дверцят і зайшла. Він був у палаті один. Тобто майже один. Біля нього сиділа дівчина, дивилася залюбованими очима, погладжувала руку, а на сусідньому ліжку лежали постільна білизна, тапки, нова зубна щітка, щось з їжі.